Андрій Лисенко: архів№1

По-перше, буде тренінг про користування усілякими базами-кадастрами-реєстрами. По-друге, проводить його мій колишній редактор, який навчив усьому, що я нині знаю, - Олекса Шалайський (востаннє бачились 2010 року в Києві). По-третє, з ним приїжджає Юра Школяренко, якого я також не бачив фіг зна скільки. Буде весело ))

Пишу для "УЦ" про Правий сектор в умовах, максимально наближених до бойових. Через кожні дві хвилини до столу підбігає Яна Андріївна з новими ідеями про те, що час можна провести і набагато краще, ніж за ноутбуком. Поки відбиваюся. Під судом було спокійніше )))

Вчора повернулися з Яною Андріївною до неї додому з поліклініки. Я пішов у туалет. Чую діалог у коридорі: говорять моя доця і її дєдушка, мій колишній тесть. - Ходи сюди, чудище-юдище. - Я не чудище! - А хто ж ти? - Яна. - Просто Яна? - Нє. Яна Лисенко!

Побачив сьогодні вранці друга дитинства. Постояли. Поговорили. І я вкотре зрозумів: як же летить час! У дев’яностих здавалося, що все життя - попереду. Зараз, коли мені вже тридцять шість, я усвідомлюю, що є речі, які вже просто не встигну зробити. Все яснішою стає істина: не відкладай на завтра нічого. Надумав щось - просто зараз бери і втілюй. Хочеш кудись поїхати - їдь. Є бажання написати книгу - сідай і пиши. Плануєш зайнятися спортом - не плануй, починай займатися. Любиш когось - скажи одразу, як тільки це зрозумів. Не треба весь час думати, що все ще попереду. Багато чого з роками лишається за спиною. І туди не повернешся, як не хотілось би.