Андрій Лисенко: архів№1

Зайшли ми з другом у магазин. Сказали, що нам треба. Продавчиня, дістаючи з полиць товар, каже між іншим: - Син з невісткою на Євробачення поїхали сьогодні. Друг мій миттєво збуджується: - Ух ти, круто! А нам у газету якраз треба коментар від когось, хто там був. - Ну, повернуться - розкажуть, - погоджується жінка і паралельно продовжує викладати на прилавок пиріжки всякі. - А що ж говорити хоч треба? - Дякую, - чемно відповідає друг.

Придумав собі мету.

Запитання до колег-журналістів. «Рятувальники прибрали дерево з дороги», «Десь там зіткнулися два авто, жертв немає, машини зазнали незначних пошкоджень», «У Кропивницькому згоріла господарча споруда», «У багатоповерхівці горіли речі на площі три квадратних метри» тощо. Навіщо ви це ставите на свої сайти? Наша професія вимагає цинізму. Немає трупів - немає новини. Палав хлів у пересічного жителя міста, а не в мера - співчуваємо, але для публікації не годиться. Впало дерево на дорогу, проте нікого не придавило - ну і фіг з ним. Набридло туфту всіляку читати. (Спеціально для тих, хто мої дописи бере близько до серця. Не нервуйтеся, здоров’я - важливіше, ніж думки Лисенка.)

Я не проти свят. Люблю посидіти з друзями, випити під шашличок. Але чи не забагато свят у нас? От, наприклад, перше травня наче й минуло, але ж до десятого ніхто нічого робити не хоче... Мені чомусь здається, що країна, яка переживає не найкращі свої - м’яко кажучи! - часи, мала б працювати, а не пити і їсти цілими днями. А як ви думаєте?