Міша... ось...

Невигадана історія з далекої юності.

Теплий літній вечір. Стадіон. Як завжди, ми - з півтора десятка лобуряк приблизно однакового віку, років по 16 - 20, - збираємося грати у футбол. З-поміж нас - два Мишка, друзі-нерозлийвода з першого класу. І живуть поруч, в одному під’їзді.

Ділимося на дві команди. Мені випадає стояти на воротах. Не дуже люблю це діло, але проти сліпого жереба не попреш. Втішає те, що стою до забитого голу суперникам, а потім - у поле. За нами спостерігають кілька дівчат, тому момент, коли можна буде продемонструвати фінти, - найочікуваніший.

Ну а поки захищаю "рамку". Мої колеги по команді щось ніяк не можуть забити, ми взагалі більше обороняємось, ніж атакуємо.

У моєму напрямку щодуху мчить один із Мишків, той, що вищий. Трохи відпускає від себе м’яча. У мене встигає майнути думка, що покрасуватися перед дівками можна й на позиції голкіпера, і я, мов тигр, кидаюся йому в ноги. Тут ще й наш захисник встигає штовхнути Мишка корпусом. М’яч - у мене в руках, а Мишко летить шкереберть у ворота. 

Фух, обійшлося. Хоча як сказати - бачимо, що Михайло не піднімається.

- Що трапилось? - підбігаємо до нього.

- Здається, я зламав ногу, - спокійно говорить Мишко і коситься на дівчат. Він же тепер герой вечора.

Дівчата охають, ми трохи губимось.

- Як зламав? - питає Вовчик.

- Мовчки. Впав невдало.

Треба викликати швидку. Мобілок немає, надворі - буремні дев’яності. Вовчик біжить по людях, що живуть біля стадіону. Зрештою, десь йому дають зателефонувати. Приїжджає авто з червоним хрестом на борту, в нього вантажать постраждалого (він при цьому стріляє очима у дівчат), у машину також сідають Вовчик, я і Мишко-2.

У лікарні нам говорять, що таки правда, перелом. Нічого страшного, але якийсь час доведеться походити з гіпсом. А ще додають, що бажано би повідомити батькам.

- Мишко, сходи до мами, скажи, що я в лікарні, - просить друга наш травмований. - Заодно кеди віднеси, вони мені тут не потрібні.

Мишко бере кеди і йде. Хвилин через п’ятнадцять прибігає мама.

- Михасю, ти як? Дуже болить?

- Та ні. Все нормально. А ти чого така якась дивна?

- Це не я дивна, це друг у тебе дивний.

- Тобто?

Виявляється, Мишко-2 підійшов до квартири і задумався: як же ж сповістити про травму. Слова не приходили в голову. Тоді він подзвонив у двері: зорієнтуюсь, мовляв.

Мама першого Мишка відкрила. На порозі стояв кращий друг її сина.

- Міша... ось... - промимрив він, протягуючи кеди...