Собача будка
- Так він же у хаті тусується. Входить і виходить, коли йому заманеться.
- Ага. Уяви собі: дощ, мерзотна погода, холодно, а нам треба десь на день чи півдня піти. У будинку цього звіра лишати - лиха не оберешся, бо, поки малий, гризтиме все, до чого дотягнеться. Вигнати під дощ - теж не вихід, це ж він - звір, а не я. Тому треба купувати "будиночок".
- Знайди краще в Інтернеті схему - і сам зроби, - порадив друг. - Дешевше вийде.
Сам зроби... Тут мені й пригадалося, як ми з дідом років двадцять тому майстрували будку для немаленького двортер'єра...
Дід мій - майстер ще той. Коли він брався за роботу, це був просто знаменитий епізод з "Трьох у човні, не рахуючи собаки" - дядя Поджер чіпляє картину. Ну все так само. Дід губив інструмент, який з'являвся потім у найнесподіваніших місцях (наприклад, я колись на власні очі бачив у морозилці викрутку), креслив щось, закреслював і перекреслював, матюкався, бив себе молотком по пальцях, ще дужче матюкався. При цьому він був абсолютно впевненим, що може легко відремонтувати чи виготовити що завгодно, треба лише активніше трудитися.
Зламався в нього якось старенький чорно-білий телевізор. Я попросив свого товариша, який розбирався у такій техніці, глянути. На щастя, він устиг прийти до того, як усередину апарату поліз дід. Телик став показувати.
Але недовго. Днів за три дід знову попросив мене зателефонувати Ігорю. Той відреагував оперативно - екран засвітився... Ігор приходив вчасно разів п'ять - шість. А на сьомий забарився.
- Дядь Володя, а скажіть мені, будь ласка, - почав мій друг. - Тільки чесно. Ви щось пробували тут полагодити?
- А що? - підозріло спитав дід.
- Ну, просто в мене враження, що пробували.
- Припустимо, он до того конденсатора подивився, - дід не відступав, прозоро натякаючи, що він і сам розбирається в техніці.
- Подивилися... - протяг Ігор. - Прекрасно, але телевізор тепер дивитися не зможете. Гаплик йому повний.
Дід не розгубився і на другий день зробив із телика чудове сідало для курей.
Однак щось я не про те. Повернімося до будки.
З мене майстер - приблизно такий, як і з діда. Отож ми вдвох розклали посеред двору дошки, старанно розмалювали їх простим олівцем - відповідно до схеми у дідовій голові, узяли пилки, цвяхи і молоток.
І почалося.
- Бах! Гуп! Блять! Куди ти тягнеш?
- Тут десь коробочка з цвяхами стояла...
- Отут ось тримай, а не там!
- Гуп! Блять! Бах!
- Ой!
- А на хера ж ти пальця запхав туди?
- Гуп! Бах! Блять!..
Години за три наші вмілі й золоті руки збили докупи попиляні дошки. Лишалося прилампічити дах, коли дід - дивно, що цього не сталося раніше, - виявив пропажу молотка. Обнишпоривши все довкола, він резюмував: "От же ж йоб його мать!" і подався до себе додому - жив неподалік - за іншим. Хвіртку за собою не закрив, кинувши на неї ганчірку, якою на ходу витирав руки.
Я сів на лавку і нарешті розслабився. Вечоріло. Глибоко в серці ще жила надія завершити роботу до темряви.
- Андрюхо, а йди-но сюди на хвильку! - погукав раптом сусід, зупинившись біля подвір'я і якось дивно поглядаючи на мене - наче зі співчуттям.
- Хтось помер у вас? - спитав він майже пошепки, коли я підійшов.
- Всі живі! З чого взагалі ви це взяли?
- Ну так хвіртка у вас навстіж, хустка на ній*, і гроб посеред двору стоїть...
- То собача будка... - почав було я пояснювати. Потім озирнувся і зрозумів, що наш витвір столярного мистецтва будку нагадує не дуже. А от на труну і правда схожий...
...Будку ми доробили того ж вечора. Звідтоді у просторій "труні" з трикутною "кришкою", оббитою шифером, жив не лише наш Карат, а і двоє його друзів-псів, що регулярно наносили візити ввічливості.
А Рему я все-таки "хатинку" куплю, а не майструватиму. Просто дідусь у мене вже не такий активний, та що там - ледве ходить. Не буде кому допомогти порадою і матюком.
____________________________________________________________
* за традицією, у Малій Висці, коли хтось помирає, відчиняють хвіртку і чіпляють на неї рушник (значить, покійник - чоловік) або хусточку (жінка).
Коментарі
Дописати коментар